Освенцим в Аушвіці

Освенцим в Аушвіці


Те, що жива – визначаю з ще досить чутливих спогадів про те місто. Спогади ці, ніби опіки, що загоюються. До шкіри хворої торкаюся шкірою здоровою. Боляче. – Oświęcim? Oświęcim? Gdzie to jest?[1] – не розуміє мого хлопця власниця будинку, у якої він знімає кімнату в Любліні на час навчання, пані Анна.– Gdzie był Auschwitz[2].

Пані Анна киває головою, мовляв, згадала.

Гуґл знаходить україномовну статтю з Вікіпедії про місто Освенцим. Складається з трьох речень, одне з яких – про табір. Російськомовної  статті про Освенцим, як про місто,  на першій сторінці пошукового запиту немає, лише як про колишній німецький концентраційний табір смерті. Текст про місто має назву «Освенцим (город)».

У довгій дорозі часто губиш мету подорожі. Мене хвилювали краєвиди за вікном: річки, поля, пагорби, що тягнулися слідом за першими в моїм житті автострадами.

Auschwitz2

Коли виїжджали на звичайну дорогу й вдавалося побачити придорожні села чи міста, я випадала з вікна автівки, фотографувала й жалібним поглядом проводжала таблички «Old Town« й не цікавилася містом, до якого ми їхали. Та, власне, ми й не їхали до міста…

Нині картка містечка переді мною на столі й я намагаюся відтворити в пам’яті той день. Ми приїжджаємо до міста у вечері, їдемо вздовж вулиці  Legionów, тоді звертаємо на S.Leszcczynskiej  й скоро опиняємося біля мети. Аушвіц.

Сила людей ходять повсюдно: по-літньому вдягнуті, на шиях фотоапарати. Їм, здається, наплювати до дорожнього руху. Місця, щоб припаркуватися, фактично немає: зусібіч тиснуть автівки, що не припиняють над’їжджати.

«В мировой практике принято использовать немецкое название «Аушвиц», а не польское «Освенцим», поскольку именно немецкое название использовалось нацистской администрацией». Так написано в російськомовній статті про Освенцим, як табір. Також додано, що в пострадянських ЗМІ більш узвичаєна польська назва.

– Освенцим? – запитально дивиться на мене знайома, не дослухавши моєї розповіді.

– Аушвіц

– Ага, зрозуміла.

Ми заїздимо на паркову, яка можливо належить сусідній будові – готелю «Оlecki». Ґуґл запевняє, що відвідувачі (а можливо й ні) оцінили його місцеперебування в 4,7 балів. Легко дістатись автомобілем. Гості відзначили дешеву автостоянку. Поблизу цікаві місця». Так, цікаві.

Ми з горем навпіл паркуємо буса. Година 16-та вечора, нам хочеться трохи відпочити й потрапити на російськомовну екскурсію, але наступна лише завтра: або ми йдемо з німцями, або ж шукаємо, де заночувати.

Олександр, мій хлопець, з котрим ми тут і опинилися, знає де ми зупинимося, бо вже не вперше в місті, власне, у музеї.  Тому ми з  S.Leszcczynskiej знову звертаємо на Legionów і, якщо вірити тому, як нині я тримаю карту, піднімаємося цією вулицею вгору.

На рецепції, поки Саша оформлює номери, я переглядаю листівочки, візитівки та газети. Ця карта, якою саме зараз я мандрую,  лежала під стопкою буклетів про голокост. Я обережно витягла її й розкрила. З одного боку – схематична, з умовним позначеннями, інший розворот – карта-картинка «Stare Miasto». Будинки, паркани, стежки й, навіть, клумби промальовані, ніби олівцем.
Auschwitz3

Я вагаюся, але врешті забираю її з собою до номера. Ніколи нічого не тямила в масштабах, але впевнена, що старе місто можливо обійти за вечір.

Саме місто маленьке, 30,3 квадратних кілометрів. Для порівняння: Київ займає 839 км². Районний центр Корюківка в Чернігівській області – 26,85  км².

– Гляди, тут є костели, синагога,  – я воджу палець вздовж намальованих доріг й просуваюся в бік замку, – м-м-м, ти ж любиш замки?

– Ми 6 годин їхали, я чесно дуже втомився.

Ми виходимо о 6-ій вечора з готелю й плентаємося вздовж вулиці Legionów над рікою Sołа. Людей на вулиці мало.

Auschwitz4

– Тоді, на перехресті з коловим рухом, нам потрібно завернути на право, – мов  цілий день говорив навігатор, кажу я, – і пройти мостом «Piastowski». Згори буде замок.

– Відірви очі від карти. Он він.

З замкової гори можна розгледіти обриси старого міста, чинну синагогу, парафіяльний костел з бірюзовим шпилем, обриси вечірніх кам’яниць: червоних, світло-зелених, жовтих, блакитних. Біля замку немає нікого окрім невеличкої сім’ї, вони фотографуються й між собою балакають німецькою.

Ми планували подивитися кам’яниці, палац шлюбів, єврейський цвинтар, тобто більшість того, що нам пропонувала карта. А залишимося до ночі слухати концерт рок-музикантів на ринковій площі.

Auschwitz5

Бруківка буде тепла, я всядуся на свою спідницю, діти плескатимуться у фонтані поруч . Під сценою танцюватиме двійко чоловіків у шкіряних куртках та спортивних штанях.  Чоловік у жовтій сорочці кілька разів намагатиметься відвести, а вони казатимуть щось на кшталт «окай, ми втямили, чувак, будь спок», тільки польською. Нас усіх зусібіч оточать кам’яниці чи то кінця 19-го, чи то початку 20-го століття.

Auschwitz6

Auschwitz7

На 2011-и рік у місті проживало 40 324 мешканців. Щороку сюди приїжджає близько мільйона осіб з усього світу. Тобто, якщо цей мільйон та поділити на 366 можливих у 2016 році днів – вийде десь 2740 в один день. Оце стільки людей нині б мало увечері блукати містом з кольоровими мапами ламанаю польською розпитуючи дорогу до костелу, до цвинтару, до синагоги. Але на площі – самі місцеві. Бо діти буквально лежать у фонтані, дівчата підспівують музикантам кожну пісню, чоловіки на велосипедах зупиняються, щоби послухати, а втомлені пані заважають своїм дітям вибратися з їх дитячих візочків. Оті три тисячі – у іншому місці.

Auschwitz8

Oświęcim? Oświęcim? Gdzie to jest? – як зараз пам’ятаю: корінна полька пані Анна стояла в дверях кімнати й зморщувала чоло так, ніби намагалася щось пригадати.

У дворі між магазином та житловим будиночком спалахне світло й я побачу величезний сенсорний екран з інтерактивною картою пам’яток міста. Доторкнуся, натисну на «AuschwitzBirkenau» й на екран виповзуть фото залізниці, воєнні та після воєнні світлини табору, люди в тюремному одязі, військові.

Ми повертатимемося нічним Bulwarem nad rzeką Sоła, на порожніх пляшках від мінералки та кока-коли вистукуватимемо мелодії й багато сміятимемося. Безлюдний, усіяний ліхтарями міст звабить нас до того, щоб ми пробіглися ним.

Auschwitz9

А вранці ми відвідаємо екскурсію. Екскурсовод непоганою російською розкаже страшні речі про те, що довелося пережити ув’язненим: побиття, знущання, холод, відсутність ліків, повна антисанітарія, голод. Після завершення екскурсії всі кинуться або до вбиралень, або до магазинчиків, яких на території повно. Вбиральня така, як один мій коридор в університеті, а в кіосках знадвору можна купити сандвіч за 8 злотих.

– Освенцим? – питає в телефонній розмові мама, коли після тижневої мандрівки Польщею ми в’їхали в Україну.

Аушвіц, німецький…

– А, я зрозуміла. То ви вже в Ковелі?

В одній із багатьох праць присвячений історії табору «Blisko domu: Oświęcimianie w KL Auschwitz»[3] є такі рядки: «W ponad osiemsetletniej historii Oświęcimia lata okupacji hitlerowskiej w czasie II wojny światowej zapisały się w sposób szczególny i wywarły piętno, które już na zawsze będzie się z miastem kojarzyć. To przedwojenne, małe, galicyjskie miasteczko stało się dla współczesnego świata symbolem i synonimem bezprzykładnego ludobój­stwa…».

Мій приблизний переклад може звучати так:

«У більш ніж вісімсот років історії Освенцима, роки нацистської окупації під час Другої світової війни вигравірувані особливим чином, і у мене було клеймо, яке назавжди буде пов’язане з містом. Це довоєнне невелике Галіцьке місто стало символом сучасного світу та  синонімом безпрецедентного геноциду…».

 

[1] Освенцим? Освенцим? Де це?

[2] Там був… Аушвіц.

[3] Blisko Domu — Oświęcimianie w KL Auschwitz (Opracowanie i redakcja: Jan Parcer, Bogdan Wasztyl)

Комментарии:

No Comments

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *